В
вайнцесс
Гость
.
На це літо я мала три чіткі мети: зганяти на «Шипіт», спробувати гриби та закрити сесію. Але з грибами, завдяки . та милості божій, склалося навіть раніше, ніж я планувала. Якщо коротко, то мені довірили таку цінну річ, як проба нового сорту. Себто стрейну. Так правильніше говорити. Називається він «
» і сподобався мені ще з назви.
Взагалі я помітила, що скільки не живу, а все одно постійно щось відбувається вперше. Цього разу я, наприклад, вперше отримувала посилку не «Новою», а «Укрпоштою». Їхала вона досить довго — у вівторок Alone SpD скинув мені трек-код, і тільки в суботу сайт нарешті радісно повідомив, що відправлення перебуває у точці видачі.
Ми негайно рвонули туди. Терпляче чекали, доки якась бабуся сварилася з касиркою, а тоді нарешті підійшли самі.
Так от, значить, повернулися ми з поштового відділення, знайшли десь під ліжком ножиці та розрізали поліетиленову обгортку.
Запаковано все просто й надійно. Якщо не знати, що там — не здогадаєшся, скільки не промацуй.
А всередині були грибочки. Ось такі:
У них дуже специфічний запах. Нагадує кислу сметану, такий солодкаво-гнилистий. Неприємний запах — що є, то є.
Останнє фото зроблене тоді, коли майже все з’їли. У мене на блюдечку лишалася тільки ця шляпка.
Кухонні ваги показали 5,4 грами, але я їм не дуже довіряю і вам не раджу. Там похибка — п’ять десятих, до того ж вони вже двічі падали і я не впевнена, що їхня психіка не постраждала. Та біс із ними.
Ми поділили ці грибочки на двох. Я трохи переживала, що такої дози буде замало, але ні. Вистачило з головою.
Ні я, ні Віктор ніколи ще в житті грибів не їли і не знали, що з ними робити. Я знайшла тут, на Секті, . з описом трьох способів уживання. Лимонної кислоти ми не мали, а чекати, доки закипить вода в чайнику, не хотіли. Лишався тільки цей варіант:
Alone SpD сказал(а):
^
“Боль и страдания доктора Хейза”:
Конечно же, это не придуманный мной способ
Но на мой взгляд — это один из самых правильных и “ламповых” методов, со своей специфической “аурой” и действием.
Нам понадобятся:
• Грибы свежие или сушенные, главное требование — цельные.
• Сила воли, умение “подавлять рвотные позывы”, салфетка или платок для вытирания набегающих после проглатывания каждой новой порции слез.
Ломаем (если сухие) или прямо так откусываем куски грибов, запиваем чистой водой.
Размер кусочков должен быть таким, что бы вы могли спокойно их проглотить. Главное правило — не допускать жевания.
Почему Поймете после N раза употребления. (Хотя и не все)
Нажмите, чтобы раскрыть…
Шляху назад не було. Ми налили собі по чашці води, я мужньо зціпила зуби і, згідно з порадою, відкотила рукави сорочки, щоб витирати ними сльози.
Але сльози не з’явилися. Грибочки на смак були наче сухі соломинки чи висохле кукурудзяне листя. Зовсім не огидні, тільки неприємний запах трохи заважав. Найважчим було ковтати завеликі шматки — вони могли застрягти в горлі. З маленькими проблем узагалі не виникало. Віктор закинув до рота одразу всі, я все-таки доїла по шматочках. Ми пішли до кімнати та приготувалися чекати.
Перші півгодини
За шістнадцять хвилин Віктор сказав, що відчуває якусь важкість у голові. Він з’їв усе хвилин на десять раніше, ніж я впоралася зі своєю порцією, тому ефект настав також трошечки раніше. Хвилині на двадцять шостій така сама важкість з’явилася і в мене, але настільки слабка, що я навіть не була певна, чи це справді, чи я просто себе накрутила.
30 хвилин
Ось тут нарешті я зрозуміла, що все-таки не накрутила. Голова стала ватяна і тяжка, як під час хвороби, коли лежиш з температурою. Віктора почало нудити. Він спитав, що буде, якщо зблювати. Я сказала, що гадки не маю, але краще стриматися. Принесла водички, він попив і, схоже, трохи заспокоївся. У мене все було не настільки критично, хоча якийсь дискомфорт все одно відчувався. Гриби з чимось там сварилися, але сварилися дуже інтелігентно.
37 хвилин
Весь цей час хлопець дивився «Сталевого алхіміка». Перший серіал, той, що випустили 2003-го року. Я взагалі не надто люблю аніме, але зазвичай ця нелюбов виражається просто в нейтральності, а тут я злилась. Мене воно страшенно бісило. Навіть не дивлячись на екран, я все одно чула репліки персонажів, і вони здавались мені такими тупими й невиправдано пафосними, що не було сил терпіти. Довелося тікати на балкон — ще трохи, і я б з розмаху закрила кришку ноутбука. Я навіть не могла пояснити, звідки взялося це раптове роздратування. Просто знала, що воно мене бісить, та й усе. Так я і сказала, коли Віктор нарешті визирнув та спитав, чого я там сиджу. Сказала дуже чемно, з усіх сил намагаючись не зірватися і не накричати. Він стенув плечима та нарешті вимкнув це кляте відео.
45 хвилин
Мене трошечки почало нудити. Зовсім трошки. Віктор уже тицяв у стіну, перевіряв, чи вона справді дихає. Казав, що так і не розуміє, бо його рука дихала також. У мене поки що не було зовсім ніяких візуальних ефектів — тільки оця важкість у голові та дивна легкість у тілі. Якщо ходити, то тримати рівновагу складно, зате ноги неначе літають підлогою.
1 година 16 хвилин
Я досі нічого не бачила. Ні, бачила, але тільки на периферії зору. Ми лежали й роздивлялися стіну: якщо дивитися не прямо, а куточком ока, то дрібні візерунки на шпалерах ворушилися, повільно плавали туди-сюди та обережно поверталися. Темні плями на стелі тихо стікали, наче туман чи язики полум’я. А так стіна нічим не відрізнялася від свого нормального стану. Хлопець, схоже, бачив набагато більше, ніж я: його мало не зачаровував мій барвистий светр із великою в’язкою. Було навіть якось образливо, що на мене діє менше. Несправедливо.
Але я забула, що він і раніше з’їв гриби.
Хвилин за п’ятнадцять мене також накрило.
1 година 42 хвилини
Якийсь час я просто лежала з заплющеними очима і слухала, як за вікном цвірінькають пташки. Це заспокоювало і здавалося таким правильним, таким природним і таким потрібним.
Коли розплющила очі, кімната пливла. Плінтус наростав і опадав, як морське шумовиння, коли хвиля накотується на берег і відбігає знову, лишаючи по собі піну. Штори змінювали колір з сірого на блакитний, зелений, жовтий. У тілі була якась млявість, рухатися не хотілося. Час ішов непомітно. Говорити також було тяжко, та ми й не знали, про що. Всі думки вилетіли з голови, ми могли лише спостерігати, як танцює світ навколо нас. А коли намагалися щось сказати, забували й обривали речення на середині, блукаючи десь у собі. Знаєте, як це буває — просто «завтикуєш» і далі просто починаєш кудись дивитися.
Віктор пішов на кухню — мені здається, на світі не існує такого наркотика, який міг би відбити в нього апетит. Мені вставати, а тим більше кудись іти було важко. Від дихання пасемце волосся тріпотало, і мені здавалося, що це маленький мотоцикл курявить землю.
1 година 48 хвилин
Далі Віктору зателефонувала мама. Я не знаю, яким дивом він міг вести з нею цілком адекватний діалог, коли я не могла навіть увімкнути на телефоні музику. Чую — він там не лише відповідає, а ще й сам щось питає, розповідає їй про сесію, про роботу, вигадує якусь ієрархію сала. Я була вражена. Вони балакали хвилин сорок, і всі ці сорок хвилин я непорушно лежала на дивані, згорнувшись у клубочок. Кімната навколо нагадувала простирадла, що сохнуть за вікном і які напинає вітер. Здавалося, що на мене літять ось такі старовинні біплани:
Але це були не візуальні картинки, а такі собі сни з розплющеними очима. Я розуміла, що навколо нема ніяких літаків, і якщо поворушити головою, кімната знову буде сталою бетонною коробкою, але все одно відчувала шум вітру та шелест стін-вітрил.
• • •
Потім з’явилося відчуття, що за спиною хтось є. Не злий і не добрий, але невідомий мені. Я не могла зрозуміти, скільки їх там було, але один стояв найближче. Він ходив за моєю спиною, ставав на диван, нахилявся до мене через плече. Чомусь мені здавалося, що ці «хтось» мають бути схожими на хатифнаттів з «Мумі-тролів».
Хатифнатти — це оці тонкі привиди.
1 година 57 хвилин
Я залізла під ковдру з головою і безладно клацала по екрану телефона. Він наче став об’ємнішим і нагадував гральні автомати — картинку закривало товсте скло, а кольори переливалися неоном. Коли я визирала зі свого будиночка, стеля крутилася, як величезні пелюстки квітки-флюгера. Хотілося курити — це ж допомагає заспокоїтися, отямитися. Але сигарет не було. Ще й Віктор ніяк не міг покласти слухавку. Я боялася, щоб його мама не запідозрила чогось, але, судячи з усього, йому дивом вдавалося справляти враження адекватної людини.
На мені були біло-червоні шкарпетки з пандами, і коли я вкотре визирнула з-під ковдри, здалося, що панди повзуть вгору по моїм ногам.
2 години 10 хвилин
Я почувалася дуже відокремлено від усього світу. Сама-самісінька серед світової безодні. Це не лякало, просто я констатувала факт — на той момент це було фактом.
Коли хлопець врешті-решт поклав слухавку та повернувся до кімнати, першими його словами були:
— Мені здається, я вигадав новий вид екстримального спорту.
Я навіть здогадувалася, який то вид, хотіла уточнити, але він сказав сам:
— Чимось обдовбатися та зателефонувати мамі. Хто довше протримається і не спалиться, той і виграє.
Я спитала, як він узагалі примудрився не спалитися, але він і сам був шокований своїми вміннями.
Далі мені стало легше. Я вже не почувалася так ніяково перед обличчям Всесвіту. Ми знову замовкли і довго дивилися в різні куточки кімнати, думаючи про щось своє.
2 години 47 хвилин
Раптом Віктор сказав, що він уже півгодини невідступно думає про самогубство і чує голоси, які його до цього підштовхують.
Отут я злякалась по-спражньому. Я ж розумію, що то лише вплив наркотика, але я так само розумію, яким цей вплив може бути нав’язливим. Та він і сам це розумів і намагався відволіктися.
Ми увімкнули мультики. Подивилися кілька серій «Гравіті Фолз», і, схоже, його відпустило.
Він так і не сказав, що його на ці думки наштовхнуло.
3 години 32 хвилини
Візуальні ефекти в нас обох стали менше. Кімната все ще рухалася, якщо в неї пильно вдивлятися, але хоча б не стрибала, а просто повільно пливла. Стало весело. Я сміялася з найменших дрібниць, вигадувала дурні каламбури й поводилася вкрай не по-дорослому. Потім запропонувала сходити по сигарети чи погуляти — мені хотілося пригод. Я була б згодна навіть поїхати бухати до когось знайомого, але хлопцеві було лінь. Він гуляти не любить і взагалі не любить кудись ходити. Як я не просила, він відмовлявся. Ми ще поговорили про всяке, а тоді я, схоже, так задовбала його тим, що просилася надвір, що він злісно сказав: «Іди куди хочеш, тільки мене більше не чіпай!».
4 години 30 хвилин — 8 годин
Я й пішла. Вдяглася, взяла телефон, ключі та вийшла на вулицю. Була сьома година, сонце вже хилилося до горизонту. Я йшла незнайомими вулицями кудись у бік заходу, слухала музику. Світ в очах уже зовсім припинив плавати, але рухи все одно відчувалися якось не так, як завжди. Надто легкими, надто іграшковими.
Я йшла вздовж дороги, геть за межі спального району. Далі починався приватний сектор. Там, де я живу, земля уся в ярах та балках, і сонце, що сідало, світило якраз на ту балку з маленькими будиночками. Було дуже гарно і дуже сумно.
Не знаю, скільки я пройшла. Дійшла до лісу, хотіла туди піти і, може, навіть втопитися у якомусь болоті. Майже миттєво сяйнула думка, що там точно ніхто не шукатиме тіло. А навіть якщо не втопитися, то просто посидіти — мене тягнуло до природи, але всі стежки до лісу були завалені пікніковим сміттям. Іти в такий післятуристичний ліс я ненавиджу.
На останні гроші я купила пачку блакитного «Київа» і кашляла майже з кожною затяжкою.
НІКОЛИ, НІКОЛИ НЕ КУПУЙТЕ СИГАРЕТИ «КИЇВ», НАВІТЬ СМЕРТЬ ВІД РАКУ МОЗКУ НЕ ТАКА БОЛІСНА, ЯК КУРІННЯ ЦІЄЇ ХЕРНІ!
Вийшла до залізниці, довго йшла вздовж колій, дивилася, як вечірнє сонце світить крізь дерева на насипу праворуч. Все здавалося таким гарним, але я була не потрібна ані деревам, ані сонцю. Взагалі нікому не була потрібна. Від мене втік навіть вуличний кіт, якого я хотіла погладити.
• • •
Додому я повернулася, коли вже споночіло. Переживала, що скажу, боялася того, що можу почути. І ще боялася, бо кілька хвилин тому в районі вибило світло, і йти довелося темними-претемними вулицями, а темряви я боюся з самого дитинства.
Загалом, усе в мене було погано.
Але вдома на мене чекала вечеря та свічки в пляшках з-під пива. І навіть жмуток квітів. І гарячий чай. І обійми.
Я, може, не надто вдало (або не надто реалістично) все описала, але ви не смійтеся, бо нічого смішного в цьому не було. Це було дуже мило і найдзвичайно приємно.
Тож у мене все добре.
• • •
А тепер перейдемо до підсумків.
Сервіс: 100 балів. Я прихильник доставки поштою: не люблю ризикувати, шукаючи клад, а тоді везучи його через півміста додому. Тож усі селлери, що надають перевагу пошті, викликають у мене дуже велику повагу.
Упаковка: не говоритиму конкретно, що там, але це безпечно та зручно. 100 балів.
Зовнішній вигляд товару: 90 балів. Грибочки були майже всі цілі — зі ніжкою та шляпкою. Смаку майже немає. Єдине, що відрізняло їх від сушених їстівних грибів — неприємний запах. Не знаю, наскільки це нормально, але я почитала і, схоже, більш-меш припустимо.
Ефект: схожий з ЛСД, але не такий геометричний; триває близько 4-х годин. Звісно, дуже багато залежить від настрою, — наступного разу, коли їстиму гриби, їстиму обов’язково на природі. Але назва цілком виправдана: для мене це все було дивовижною казкою. 100 балів.
Гриби — 10/10. Я спробувала їх вперше в житті й зовсім не шкодую.
І окрема подяка . за довіру!
На це літо я мала три чіткі мети: зганяти на «Шипіт», спробувати гриби та закрити сесію. Але з грибами, завдяки . та милості божій, склалося навіть раніше, ніж я планувала. Якщо коротко, то мені довірили таку цінну річ, як проба нового сорту. Себто стрейну. Так правильніше говорити. Називається він «
» і сподобався мені ще з назви.
Взагалі я помітила, що скільки не живу, а все одно постійно щось відбувається вперше. Цього разу я, наприклад, вперше отримувала посилку не «Новою», а «Укрпоштою». Їхала вона досить довго — у вівторок Alone SpD скинув мені трек-код, і тільки в суботу сайт нарешті радісно повідомив, що відправлення перебуває у точці видачі.
Ми негайно рвонули туди. Терпляче чекали, доки якась бабуся сварилася з касиркою, а тоді нарешті підійшли самі.
Так от, значить, повернулися ми з поштового відділення, знайшли десь під ліжком ножиці та розрізали поліетиленову обгортку.
Запаковано все просто й надійно. Якщо не знати, що там — не здогадаєшся, скільки не промацуй.
А всередині були грибочки. Ось такі:
У них дуже специфічний запах. Нагадує кислу сметану, такий солодкаво-гнилистий. Неприємний запах — що є, то є.
Останнє фото зроблене тоді, коли майже все з’їли. У мене на блюдечку лишалася тільки ця шляпка.
Кухонні ваги показали 5,4 грами, але я їм не дуже довіряю і вам не раджу. Там похибка — п’ять десятих, до того ж вони вже двічі падали і я не впевнена, що їхня психіка не постраждала. Та біс із ними.
Ми поділили ці грибочки на двох. Я трохи переживала, що такої дози буде замало, але ні. Вистачило з головою.
Ні я, ні Віктор ніколи ще в житті грибів не їли і не знали, що з ними робити. Я знайшла тут, на Секті, . з описом трьох способів уживання. Лимонної кислоти ми не мали, а чекати, доки закипить вода в чайнику, не хотіли. Лишався тільки цей варіант:
Alone SpD сказал(а):
^
“Боль и страдания доктора Хейза”:
Конечно же, это не придуманный мной способ
Но на мой взгляд — это один из самых правильных и “ламповых” методов, со своей специфической “аурой” и действием.
Нам понадобятся:
• Грибы свежие или сушенные, главное требование — цельные.
• Сила воли, умение “подавлять рвотные позывы”, салфетка или платок для вытирания набегающих после проглатывания каждой новой порции слез.
Ломаем (если сухие) или прямо так откусываем куски грибов, запиваем чистой водой.
Размер кусочков должен быть таким, что бы вы могли спокойно их проглотить. Главное правило — не допускать жевания.
Почему Поймете после N раза употребления. (Хотя и не все)
Нажмите, чтобы раскрыть…
Шляху назад не було. Ми налили собі по чашці води, я мужньо зціпила зуби і, згідно з порадою, відкотила рукави сорочки, щоб витирати ними сльози.
Але сльози не з’явилися. Грибочки на смак були наче сухі соломинки чи висохле кукурудзяне листя. Зовсім не огидні, тільки неприємний запах трохи заважав. Найважчим було ковтати завеликі шматки — вони могли застрягти в горлі. З маленькими проблем узагалі не виникало. Віктор закинув до рота одразу всі, я все-таки доїла по шматочках. Ми пішли до кімнати та приготувалися чекати.
Перші півгодини
За шістнадцять хвилин Віктор сказав, що відчуває якусь важкість у голові. Він з’їв усе хвилин на десять раніше, ніж я впоралася зі своєю порцією, тому ефект настав також трошечки раніше. Хвилині на двадцять шостій така сама важкість з’явилася і в мене, але настільки слабка, що я навіть не була певна, чи це справді, чи я просто себе накрутила.
30 хвилин
Ось тут нарешті я зрозуміла, що все-таки не накрутила. Голова стала ватяна і тяжка, як під час хвороби, коли лежиш з температурою. Віктора почало нудити. Він спитав, що буде, якщо зблювати. Я сказала, що гадки не маю, але краще стриматися. Принесла водички, він попив і, схоже, трохи заспокоївся. У мене все було не настільки критично, хоча якийсь дискомфорт все одно відчувався. Гриби з чимось там сварилися, але сварилися дуже інтелігентно.
37 хвилин
Весь цей час хлопець дивився «Сталевого алхіміка». Перший серіал, той, що випустили 2003-го року. Я взагалі не надто люблю аніме, але зазвичай ця нелюбов виражається просто в нейтральності, а тут я злилась. Мене воно страшенно бісило. Навіть не дивлячись на екран, я все одно чула репліки персонажів, і вони здавались мені такими тупими й невиправдано пафосними, що не було сил терпіти. Довелося тікати на балкон — ще трохи, і я б з розмаху закрила кришку ноутбука. Я навіть не могла пояснити, звідки взялося це раптове роздратування. Просто знала, що воно мене бісить, та й усе. Так я і сказала, коли Віктор нарешті визирнув та спитав, чого я там сиджу. Сказала дуже чемно, з усіх сил намагаючись не зірватися і не накричати. Він стенув плечима та нарешті вимкнув це кляте відео.
45 хвилин
Мене трошечки почало нудити. Зовсім трошки. Віктор уже тицяв у стіну, перевіряв, чи вона справді дихає. Казав, що так і не розуміє, бо його рука дихала також. У мене поки що не було зовсім ніяких візуальних ефектів — тільки оця важкість у голові та дивна легкість у тілі. Якщо ходити, то тримати рівновагу складно, зате ноги неначе літають підлогою.
1 година 16 хвилин
Я досі нічого не бачила. Ні, бачила, але тільки на периферії зору. Ми лежали й роздивлялися стіну: якщо дивитися не прямо, а куточком ока, то дрібні візерунки на шпалерах ворушилися, повільно плавали туди-сюди та обережно поверталися. Темні плями на стелі тихо стікали, наче туман чи язики полум’я. А так стіна нічим не відрізнялася від свого нормального стану. Хлопець, схоже, бачив набагато більше, ніж я: його мало не зачаровував мій барвистий светр із великою в’язкою. Було навіть якось образливо, що на мене діє менше. Несправедливо.
Але я забула, що він і раніше з’їв гриби.
Хвилин за п’ятнадцять мене також накрило.
1 година 42 хвилини
Якийсь час я просто лежала з заплющеними очима і слухала, як за вікном цвірінькають пташки. Це заспокоювало і здавалося таким правильним, таким природним і таким потрібним.
Коли розплющила очі, кімната пливла. Плінтус наростав і опадав, як морське шумовиння, коли хвиля накотується на берег і відбігає знову, лишаючи по собі піну. Штори змінювали колір з сірого на блакитний, зелений, жовтий. У тілі була якась млявість, рухатися не хотілося. Час ішов непомітно. Говорити також було тяжко, та ми й не знали, про що. Всі думки вилетіли з голови, ми могли лише спостерігати, як танцює світ навколо нас. А коли намагалися щось сказати, забували й обривали речення на середині, блукаючи десь у собі. Знаєте, як це буває — просто «завтикуєш» і далі просто починаєш кудись дивитися.
Віктор пішов на кухню — мені здається, на світі не існує такого наркотика, який міг би відбити в нього апетит. Мені вставати, а тим більше кудись іти було важко. Від дихання пасемце волосся тріпотало, і мені здавалося, що це маленький мотоцикл курявить землю.
1 година 48 хвилин
Далі Віктору зателефонувала мама. Я не знаю, яким дивом він міг вести з нею цілком адекватний діалог, коли я не могла навіть увімкнути на телефоні музику. Чую — він там не лише відповідає, а ще й сам щось питає, розповідає їй про сесію, про роботу, вигадує якусь ієрархію сала. Я була вражена. Вони балакали хвилин сорок, і всі ці сорок хвилин я непорушно лежала на дивані, згорнувшись у клубочок. Кімната навколо нагадувала простирадла, що сохнуть за вікном і які напинає вітер. Здавалося, що на мене літять ось такі старовинні біплани:
Але це були не візуальні картинки, а такі собі сни з розплющеними очима. Я розуміла, що навколо нема ніяких літаків, і якщо поворушити головою, кімната знову буде сталою бетонною коробкою, але все одно відчувала шум вітру та шелест стін-вітрил.
• • •
Потім з’явилося відчуття, що за спиною хтось є. Не злий і не добрий, але невідомий мені. Я не могла зрозуміти, скільки їх там було, але один стояв найближче. Він ходив за моєю спиною, ставав на диван, нахилявся до мене через плече. Чомусь мені здавалося, що ці «хтось» мають бути схожими на хатифнаттів з «Мумі-тролів».
Хатифнатти — це оці тонкі привиди.
1 година 57 хвилин
Я залізла під ковдру з головою і безладно клацала по екрану телефона. Він наче став об’ємнішим і нагадував гральні автомати — картинку закривало товсте скло, а кольори переливалися неоном. Коли я визирала зі свого будиночка, стеля крутилася, як величезні пелюстки квітки-флюгера. Хотілося курити — це ж допомагає заспокоїтися, отямитися. Але сигарет не було. Ще й Віктор ніяк не міг покласти слухавку. Я боялася, щоб його мама не запідозрила чогось, але, судячи з усього, йому дивом вдавалося справляти враження адекватної людини.
На мені були біло-червоні шкарпетки з пандами, і коли я вкотре визирнула з-під ковдри, здалося, що панди повзуть вгору по моїм ногам.
2 години 10 хвилин
Я почувалася дуже відокремлено від усього світу. Сама-самісінька серед світової безодні. Це не лякало, просто я констатувала факт — на той момент це було фактом.
Коли хлопець врешті-решт поклав слухавку та повернувся до кімнати, першими його словами були:
— Мені здається, я вигадав новий вид екстримального спорту.
Я навіть здогадувалася, який то вид, хотіла уточнити, але він сказав сам:
— Чимось обдовбатися та зателефонувати мамі. Хто довше протримається і не спалиться, той і виграє.
Я спитала, як він узагалі примудрився не спалитися, але він і сам був шокований своїми вміннями.
Далі мені стало легше. Я вже не почувалася так ніяково перед обличчям Всесвіту. Ми знову замовкли і довго дивилися в різні куточки кімнати, думаючи про щось своє.
2 години 47 хвилин
Раптом Віктор сказав, що він уже півгодини невідступно думає про самогубство і чує голоси, які його до цього підштовхують.
Отут я злякалась по-спражньому. Я ж розумію, що то лише вплив наркотика, але я так само розумію, яким цей вплив може бути нав’язливим. Та він і сам це розумів і намагався відволіктися.
Ми увімкнули мультики. Подивилися кілька серій «Гравіті Фолз», і, схоже, його відпустило.
Він так і не сказав, що його на ці думки наштовхнуло.
3 години 32 хвилини
Візуальні ефекти в нас обох стали менше. Кімната все ще рухалася, якщо в неї пильно вдивлятися, але хоча б не стрибала, а просто повільно пливла. Стало весело. Я сміялася з найменших дрібниць, вигадувала дурні каламбури й поводилася вкрай не по-дорослому. Потім запропонувала сходити по сигарети чи погуляти — мені хотілося пригод. Я була б згодна навіть поїхати бухати до когось знайомого, але хлопцеві було лінь. Він гуляти не любить і взагалі не любить кудись ходити. Як я не просила, він відмовлявся. Ми ще поговорили про всяке, а тоді я, схоже, так задовбала його тим, що просилася надвір, що він злісно сказав: «Іди куди хочеш, тільки мене більше не чіпай!».
4 години 30 хвилин — 8 годин
Я й пішла. Вдяглася, взяла телефон, ключі та вийшла на вулицю. Була сьома година, сонце вже хилилося до горизонту. Я йшла незнайомими вулицями кудись у бік заходу, слухала музику. Світ в очах уже зовсім припинив плавати, але рухи все одно відчувалися якось не так, як завжди. Надто легкими, надто іграшковими.
Я йшла вздовж дороги, геть за межі спального району. Далі починався приватний сектор. Там, де я живу, земля уся в ярах та балках, і сонце, що сідало, світило якраз на ту балку з маленькими будиночками. Було дуже гарно і дуже сумно.
Не знаю, скільки я пройшла. Дійшла до лісу, хотіла туди піти і, може, навіть втопитися у якомусь болоті. Майже миттєво сяйнула думка, що там точно ніхто не шукатиме тіло. А навіть якщо не втопитися, то просто посидіти — мене тягнуло до природи, але всі стежки до лісу були завалені пікніковим сміттям. Іти в такий післятуристичний ліс я ненавиджу.
На останні гроші я купила пачку блакитного «Київа» і кашляла майже з кожною затяжкою.
НІКОЛИ, НІКОЛИ НЕ КУПУЙТЕ СИГАРЕТИ «КИЇВ», НАВІТЬ СМЕРТЬ ВІД РАКУ МОЗКУ НЕ ТАКА БОЛІСНА, ЯК КУРІННЯ ЦІЄЇ ХЕРНІ!
Вийшла до залізниці, довго йшла вздовж колій, дивилася, як вечірнє сонце світить крізь дерева на насипу праворуч. Все здавалося таким гарним, але я була не потрібна ані деревам, ані сонцю. Взагалі нікому не була потрібна. Від мене втік навіть вуличний кіт, якого я хотіла погладити.
• • •
Додому я повернулася, коли вже споночіло. Переживала, що скажу, боялася того, що можу почути. І ще боялася, бо кілька хвилин тому в районі вибило світло, і йти довелося темними-претемними вулицями, а темряви я боюся з самого дитинства.
Загалом, усе в мене було погано.
Але вдома на мене чекала вечеря та свічки в пляшках з-під пива. І навіть жмуток квітів. І гарячий чай. І обійми.
Я, може, не надто вдало (або не надто реалістично) все описала, але ви не смійтеся, бо нічого смішного в цьому не було. Це було дуже мило і найдзвичайно приємно.
Тож у мене все добре.
• • •
А тепер перейдемо до підсумків.
Сервіс: 100 балів. Я прихильник доставки поштою: не люблю ризикувати, шукаючи клад, а тоді везучи його через півміста додому. Тож усі селлери, що надають перевагу пошті, викликають у мене дуже велику повагу.
Упаковка: не говоритиму конкретно, що там, але це безпечно та зручно. 100 балів.
Зовнішній вигляд товару: 90 балів. Грибочки були майже всі цілі — зі ніжкою та шляпкою. Смаку майже немає. Єдине, що відрізняло їх від сушених їстівних грибів — неприємний запах. Не знаю, наскільки це нормально, але я почитала і, схоже, більш-меш припустимо.
Ефект: схожий з ЛСД, але не такий геометричний; триває близько 4-х годин. Звісно, дуже багато залежить від настрою, — наступного разу, коли їстиму гриби, їстиму обов’язково на природі. Але назва цілком виправдана: для мене це все було дивовижною казкою. 100 балів.
Гриби — 10/10. Я спробувала їх вперше в житті й зовсім не шкодую.
І окрема подяка . за довіру!
